«Війна показала всім українцям, які ми сильні» — Валерія Калашник, генеральна директорка KMZ Industries

16.07.2023

2020 — пам’ятний рік для всієї великої родини KMZ Industries – Карлівського  машинобудівного заводу, чиї виробничі потужності розташовані на Полтавщині. Декілька років тому великий колектив святкував 160-річчя підприємства і згадував, як йому велося, коли більшості нинішніх працівників ще й на світі не було… Гортаючи історичні фото і пригадуючи евакуацію виробництва до Оренбурзької області під час Другої світової та повоєнне минуле, коли відбудовували завод практично з нуля, крок за кроком повертаючи на рейки ледь не знищене машинобудування країни, ніхто й подумати не міг, що лихі часи повернуться в Україну. І прийде велика війна, і смертельні заряди примчать з боку вчорашнього, видавалося, ніби друга. Змінилися покоління — замість дідів та прадідів на підприємство прийшли онуки та правнуки, але Карлівський машинобудівний, як і минулої війни, зламати не вдалося. Стоїть він, твердий, як криця, і вистоїть разом з Україною, впевнені працівники. Нині вони не виробляють зброї, як у 40-х минулого століття, але роблять все для того, щоб українські аграрії мали де зберігати зерно, особливо зараз, коли питання його експорту на порядку денному.

Коли в життя вривається війна…

Втративши за перший рік повномасштабної війни кожен шостий елеватор, українська аграрна галузь похитнулася, але відразу ж почала вирівнювати втрати. Розуміючи, що через застій з експортом і великим надлишком тогорічного зерна потужності вцілілих елеваторів на всіх не вистачить, деякі господарства середньої руки, зважаючи на свої можливості та державну підтримку, вирішили додати місткостей для зберігання або побудувати власні лінії для доробки збіжжя. Зерносушильні підприємства, де це було можливо, почали ремонтувати чи відбудовувати пошкоджене обладнання, щоб бути напоготові до сушіння соняшника та кукурудзи нового врожаю.

Впродовж 2022 року було відремонтовано силоси, що зяяли дірами, та збудовано хай небагато, але нових. Основним гравцем на цьому ринку і єдиним серед виробників елеваторного обладнання, який має розширений, як і до війни, перелік продукції та послуг, залишився Карлівський машинобудівний завод — KMZ Industries. Його працівники — прості українці, вразливі, емоційні, не захищені від воєн — щоранку поспішали на роботу, відвозили дітей до шкіл та садків, відвідували рідних, закохувалися і мріяли, як і кожен з нас.

— Може статися все, що завгодно, але навряд чи розпочнеться війна, — пригадує лютневий настрій Валерія Калашник, генеральна директорка KMZ Industries. — І я одна із небагатьох людей, в яких не було зібрано жодної тривожної валізки. Як тоді вважала, і досі так думаю, що в центрі Європи у 21 столітті це неможливо. Іноді сподіваюся, що якоїсь миті прокинуся від цього страшного сну… Звичайно, в першу чергу був шок. Але перша думка була суто побутовою: дітей не треба будити до школи, а друга — що ж робити із заводом — працювати чи відпустити людей? На початок минулого року у нас працювало 700-800 осіб, яким мусила щось сказати, і ця ситуація потребувала особистих рішень: у жодних підручниках не прочитаєш, що треба робити у подібних випадках. І навіть зараз, проживши рік у цьому жахітті й набувши певного досвіду, насправді ніколи не знаєш, як правильно вчинити.

У першу чергу вирішили: хто знайшов в собі сили та вийшов на роботу — нехай працюють — людям треба якось відволіктися. Робота — найкращі ліки проти нервів та стресу. Зібравши людей на підприємстві, спробували їх трохи заспокоїти.

— Найголовніше та найважче упродовж перших тижнів було не запанікувати, вберегти колектив та підприємство. Все-таки KMZ Industries — найбільший працедавець у Карлівці, тому мій обов’язок – керуватися розумом, а не емоціями, і спрямовувати навколишніх у раціональне русло.

…А ще є віддалені команди, наприклад, частина конструкторського відділу розташовувалася в Харкові. Потрібно було зрозуміти, де ці люди, чи живі-здорові, з деякими вдалося зв’язатися відразу, з частиною не було зв’язку. Загалом, співробітники компанії розкидані по всій Україні, левова частка знаходиться у Карлівці, але є офіси в Києві, Харкові, Тернополі, Одесі. Найбільше хвилювалися за киян та харків’ян, особливо тих, які майже три тижні не виходили на зв’язок. Та й тут, у Карлівці, теж не всі зберігали спокій — дехто розгубився, не знав як діяти, що робити, залишатися чи їхати… Чим зарадити знервованим людям із панічними атаками, котрі могли поширитися, як снігова лавина… Головне — не допустити хаосу і паніки — постійно пульсувало в голові.

— Повсякчас доводилося дуже оперативно реагувати: одного розрадити, іншому допомогти, до когось просто обізватися добрим словом… А сама… Трималася. Найважче було після розмови з керівниками й обговорення потреб територіальної громади — в один момент я, людина, у якої розписана кожна хвилина, подумала: чим далі займатися? Усі речі, звичні у щоденній роботі, відразу стали неактуальними. Було розуміння, що продукція, яку ми виробляємо, інвестиційна. А продовжувати інвестиційні та будівельні проєкти, купувати елеваторне обладнання — це, мабуть, буде останнє, про що наші партнери в цей час думатимуть. Тому основне і необхідне, що вдалося, — сконцентруватися й обміркувати подальші кроки, а далі почалася конкретна робота, коли вже не до паніки.

Плечем до плеча — разом легше

Як і більшість українських підприємств, KMZ Industries допомагав і армії, і переселенцям. Керівництво вважає, що такі речі люблять тишу, а деякі великі проєкти просто не підлягають розголошенню, тому розповіли тільки про справи звичні, всім відомі, і про своїх людей, котрі вразили як силою волі, так і сміливістю та патріотизмом. Як велике виробниче підприємство Карлівський машинобудівний із перших днів повномасштабної війни спільно з іншими підприємцями активно обладнував блок-пости. Завод виконував спільні із територіальною обороною проєкти… Але про все це на повен голос можна буде говорити після нашої перемоги.

— Колектив наразі трошки зменшився: хтось служить в ЗСУ та теробороні, хтось поїхав за кордон. А тоді… Дуже багато хлопців і дівчат допомагали — дехто навіть не спав ночами, — захоплюється своїми співробітниками Валерія Калашник. — Наш гуртожиток слугував перевалочним хабом для людей, які виїжджали з Харкова. Хтось їхав звідти на Полтаву, у котру в’їжджали по 1,5-2 години; через потік машин не встигали до комендантської години — ночували де доведеться. Тому ми давали змогу пізно увечері заселитися до нашого гуртожитку, переночувати і вранці їхати далі. Наша колега із Харкова чи не двічі на день моталася туди-сюди — привозила людей, залишала у гуртожитку і їхала за наступними. Виїхати звідти було важко і страшно: обстріли, бомбардування, довжелезні затори на дорогах…  Безстрашна дівчина!

Співробітники-харків’яни привозили своїх рідних, знайомих. Тим, хто залишався в Карлівці, допомагали знайти житло. І підприємство, і самі працівники волонтерили, допомагали грошима, продуктами, але зараз це виглядає так буденно для кожного українця… Нині, каже пані Валерія, здається, що робили і роблять мало, мабуть, треба більше.

— Раніше ми над цим менше замислювалися, а тепер точно знаю, що на наших колег можна покластися. Неймовірна підтримка і підприємства, й один одного. Пройшовши 2022 рік, наші працівники ще більше цінують свій завод і по-доброму ставляться до нього. Чуйні, людяні. Майже всі, хто виїжджав, повернулися назад. На мою думку, ми стали дуже згуртованими, і це неоціненний набуток.

Так люди тримали стрій, плече до плеча продовжували працювати, не запанікували, не розбіглися, змогли вистояти-вижити, виконали зобов’язання, які мали перед партнерами.

— Можливо, не все ідеально, але виконали. Продовжуємо працювати далі, зараз вже маємо для цього певний запас потужності — матеріальної, виробничої, та й фінансової — всупереч задумам ворога, життя продовжується. Нам вдалося вберегти підприємство з точки зору його як фізичної, так і технологічної, але в першу чергу — його моральної працездатності. Це найважливіше.

Минулий непростий рік збагатив карлівських машинобудівників додатковим досвідом, нині у всіх рішеннях, діях та вчинках керуються в тому числі й ним… Як промінь Рентгена, рік війни зробив видимими, чітко окресленими негативні та позитивні характеристики людей. Стало зрозуміло, хто є хто.

— Війна глибше розкриває риси характеру, які раніше ми могли не бачити, — тепер вони стають очевидними. Це стосується всього — бізнесу, життя, друзів, родини…

Воєнні уроки: людяність та нестандартні рішення

Бізнесові виклики змінювалися один іншим, поступово люди навчилися приймати нестандартні рішення у форс-мажорних ситуаціях. Територіально підприємство знаходиться доволі близько до зони активних воєнних дій. У найгірші періоди фронти підступали до Карлівки досить близько, і не з одного боку: до Сум — 150 км, до Харкова – по прямій 100 км; найближча точка, куди доходили загарбники, знаходилася за 70 км від заводу — заводчани сподівалися, що  російські війська до міста не дійдуть, але впевненості не було.

Так само упродовж перших тижнів ніхто не знав відповіді на питання про те, чи працюватиме банківська система, чи подаватиметься електроенергія та газ. Люди жили в умовах повної невизначеності. Деякі клієнти, у яких на момент початку війни була передоплата по договорах, вже 24-го телефонували в компанію, тож на Карлівському машинобудівному думали про те, як перебудовувати відносини із замовниками.

Але перший шок минав, у якийсь момент, побачивши, що марш-кидка «підкорити Україну за три дні» не відбудеться, люди зрозуміли: треба жити далі. Дехто звертався щодо завершення своїх ремонтних замовлень, велися перемовини про нові умови продовження проєктів. Переговорів було багато, дуже різних — важких і легших, неприємних і таких, що додавали сили.

— Орієнтовно через місяць після повномасштабного вторгнення, коли ми побачили, що попит трошки буде, постала інша проблема. Виявилося, що виробляти продукцію майже нема з чого. Адже силоси та зерносушарки виготовляємо з європейської високоякісної оцинкованої сталі, але через обмеження Нацбанку не могли ні оплатити, ні завезти імпортний метал. Замовлена до війни сталь частково знаходилася в Одеському порті, але забрати її тоді не вдавалося. Інша частина сировини — чорний метал — стала дефіцитом, оскільки металургійні заводи зупинилися (ми всі знаємо, що відбувалося…). Ми «вигрібали» склади по усій Україні та використовували власні складські залишки. Наш постачальник метизів розташовується у Дружківці — останні замовлення водії забирали вже з-під обстрілів. А коли розв’язали питання постачання для забезпечення основних пролонгованих чи нових контрактів, прийшла інша «біда». Більшість замовників, з якими до війни були укладені договори, отямились та остаточно вирішили, що потребують готове обладнання для цьогорічного врожаю. Бо він дозрівав, час стрімко рухався до жнив, зерно потрібно було десь зберігати. У нашого виробництва залишалося набагато менше часу, ніж зазвичай, щоб виготовити продукцію. То ж нам належало у стислі терміни суттєво збільшити свої виробничі можливості, щоб швидко, можна сказати, блискавично, виконати всі обсяги і вкластися у терміни.

Працювали у гнучкому режимі: за кордоном і вдома, у нормальних умовах і в підвалах, зі зв’язком та світлом і без них. Але найскладнішим викликом для заводу стали перебої з електроенергією. Завод не належав до об’єктів критичної інфраструктури,  доводилося підлаштовувати виробничий графік під години подачі електроенергії. У найтемніші місяці виходили у нічні зміни, бо це була єдина можливість працювати хоча б 5-6 годин без перерв.

Дуже здивували заводчани закордонних замовників, коли ті вчасно отримали вироблене KMZ Industries обладнання. Іноземці були шоковані, що за таких обставин українці випускають продукцію і навіть виконують міжнародні зобов’язання. З новими експортними контрактами складніше — не купують, ставляться із пересторогою, на жаль.

— Коронавірусні часи заклали основу пластичної організації процесів, — порівнює Валерія Калашник, — але гнучкість, якої ми досягли минулого року, перевершила її в рази.

Нестандартні ситуації навчили карлівчан швидко перебудовуватися, оперативніше приймати рішення — як у виробничих питаннях, так і в організаційно-адміністративних. І втілювати це рішення так само швидко, бо чи буде можливість це зробити через 20 хвилин, невідомо.

Ще більше поглибили в компанії індивідуальний підхід до замовлень. Екстремальні ситуації, що траплялися повсякчас, змушували мислити по-новому і створювати нешаблонні алгоритми дій під кожного окремого клієнта, бо двох однакових ситуацій не траплялося, а ідентичних проєктів, за словами Валерії Калашник, і у мирному житті не буває — така специфіка галузі.

— З такою кількістю позаштатних обставин і побажань клієнтів ми ще ніколи не стикалися — для нас це був величезний досвід. Мушу сказати, що кастомізовані рішення — звична справа для заводу, і раніше в KMZ Industries приділяли кожному об’єкту особливу увагу, шукали оригінальні способи втілення ідей, адже замовники у нас різні. Великі компанії мають суто бізнесовий, діловий підхід до проєкту, а фермери здебільшого обирають нашу продукцію з любов’ю, як спадщину для онуків. Тож ми завжди враховували цю різницю, але мені здається, що минулий рік змусив нас ще поглибити індивідуалізацію і навчив працювати з абсолютно нетиповими запитами.

Серед інших підприємств України KMZ Industries пощастило в тому, що минулого року їхній продукт, нехай і менше, ніж до повномасштабного вторгнення, але мав попит. Вільних ємностей, де можна було перетримати до кращих часів збіжжя нового врожаю, не вистачало. Не всі могли оплатити послуги з доопрацювання чи збереження вирощеного, адже значна частина зерна минулого врожаю так і залишилася непроданою… Допомагали замовникам, чим могли: відтерміновували платежі, надавали матеріали для ремонту пошкоджених силосів, бо бізнес у такі тяжкі часи — це не тільки гроші, а й підтримка. Так Карлівський машинобудівний завод живе і зараз: працює, підставляє плече, поки вистачає ресурсів, дякуючи долі та ЗСУ, що живі і мають таку можливість.

— Страшно і сумно щоразу, коли слухаємо новини про влучання ракет у різні точки на карті України, бо пригадуєш, які об’єкти ми будували в тих місцях. Знаю, що у регіонах, котрі були під окупацією, є об’єкти, що постраждали від обстрілів, а деяких фермерів просто пограбували. Маємо клієнта, якому ракета потрапила прямо в силос і, звичайно, зачепила сусідні. На щастя, обійшлося без жертв. Уже декілька місяців намагаємося відновити цей об’єкт: повністю розбираємо силоси та транспортне обладнання, підбираємо деталі так, щоб ремонт обійшовся дешевше. Отак, допомагаючи, заодно й освоюємо нову нішу послуг, яких раніше не надавали.

Що далі? Перемагати і відбудовувати

Валерія Калашник ніби завмирає — про що зараз вона думає, ця молода красива жінка, котра тримає на своїх плечах обов‘язки керівника і гідно справляється із ними під час війни? На жаль, цей рік має свої виклики. Попит на елеваторне обладнання в цілому по українському ринку послаблений. Із цим стикаються всі галузі, чиїм основним клієнтом є сільгоспвиробник. Але пані директорка усміхається, жартує і вкотре дає зрозуміти, що ні вона, ні її колектив здаватися не збираються, навпаки, планують прожити нинішній рік максимально достойно, залишитися надійним партнером для українських замовників та іноземних постачальників. І будує плани на майбутнє.

Попри випробування і проблеми завод розробляє новинки та удосконалює свою продукцію (саме тестують нову лінійку транспортного обладнання). Нічого екстраординарного на 2023-й не запланували, але стояти все одно не можна — треба рухатися, хоч потрошку.

І ще надважливе завдання керівників підприємства — вберегти співробітників. Бо люди, які тут працюють, — це фундамент майбутнього українського розквіту, котрий, впевнена Валерія Калашник, після нашої перемоги обов’язково настане.

— Минулий рік нас загартував, показав усім, що людина здатна витримати більше, ніж вона собі уявляла. А 2023-й… Здається, буде не легшим. Але ми досить міцні, KMZ Industries не один рік. Наше найбільше досягнення — те, що ми без зайвої скромності можемо себе назвати лідером серед українських виробників; ми — єдині, хто виготовляє повний комплекс елеваторного обладнання, додаючи до цього пул послуг для запуску елеватора. Навіть зараз, у воєнний час. Попри все це ми розуміємо, що нам ще є чого прагнути. Буде ще більше відповідальної роботи. Україна переможе — це ми всі розуміємо. Я — оптимістка, бачу, яку допомогу та обіцянки від наших партнерів Україна отримує, тому думаю, що після війни в країні відбуватиметься швидке зростання із перебудовою економіки та інфраструктури, в тому числі й багатьох секторів, які раніше не розвивалися. І наше підприємство теж тільки розширюватиметься та зростатиме. У нас з’явився великий ресурс енергії і любові до України. На жаль, також — пам’яті та болю… І всі ці почуття змушують нас діяти, будувати грандіозні плани, ставити амбітні цілі і досягати їх. Бо все, через що пройшли і проходять українці у цій жорстокій війні, не може бути даремно.

Інтерв’ю опубліковане на сайті growhow.in.ua